Недільний ранок,
світло таке м'яке.

У вихідний день я прокинулася не поспішаючи,
хоч і не ставила жодного будильника.
Вмикаю пральну машину й заварюю каву,
а крізь пару виринає твоє обличчя.
Хоч у мене немає жодних планів,
я поправляю волосся перед дзеркалом.

Шампунь, який я обрала вчора,
мав аромат, що напевно сподобався б тобі.
У ту саму мить, як я це зрозуміла,
мої щоки запалали.

ПриспівРанок твого кольору,
хоч я і зовсім одна в кімнаті.
Але десь тут відчувається твоя присутність.
Усе, що я обираю, пов'язується з тобою.
Давати назву цим почуттям
поки що зовсім не обов'язково.
Потроху все стає твого кольору.

Одяг, що сохне на балконі, погойдується.
Я відкриваю смартфон, закриваю і знов відкриваю.
Ледь не почала шукати твоє ім'я, але зупинилася.
Чи колись у цій кімнаті
настане день, коли стоятиме твоє взуття?
Хоч ще нічого навіть не почалося.

Ранок твого кольору,
не те щоб я хотіла з тобою побачитися,
але непомітно для самої себе до тебе
потягнулася моя рука.
Усе навколо забарвлюється в твої кольори.
Так і не давши цьому імені,
я хочу побути тут ще трохи.

«Коли ми зможемо побачитись знову?»
Ловлю себе на цій думці знов і знов.
Те, що лякає мене більше, ніж бути відкинутою, —
це те, що ці почуття можуть змінитися.
Та я, що відбивалася в дзеркалі,
усміхалася м'яко.

Ранок твого кольору,
я полюбила ці недільні ранки.
У цьому світлі
час, коли я думаю про тебе, такий дорогий.
Нікуди не треба поспішати.
І сьогодні, просто залишаючись у твоїх кольорах,
я буду усміхатися в цій кімнаті.